«Мені було сумно і часом страшно» – режисерка фільму «Не хвилюйся, двері відчиняться» про українців після Майдану
1 травня під час 17-го міжнародного фестивалю про права людини Docudays UA відбудеться українська прем’єра фільму «Не хвилюйся, двері відчиняться» – режисерський повнометражний дебют 30-річної української документалістки Оксани Карпович, яка з 2013 року проживає в Канади. Фільм з’явиться на онлайн-платформі фестивалю о 18.00 та буде доступний для перегляду протягом доби з території України, – повідомляє Радіо Свобода.
Це людяний фільм-портрет простих українців, які пересуваються електричками та емоційно обговорюють із авторкою питання, які мучать їх після Майдану та війни на Донбасі. Радіо Свобода поговорило із режисеркою про її зацікавленість Україною після еміграції, враження про постмайданних пасажирів навколостоличних електричок та українців у Канаді.
– Як з’явилася ідея фільму – зняти портрет українців в прикиївських електричках?
– Взагалі, ідея з’явилася в еміграції. 7 років тому я переїхала до Канади, так склалися обставини, це було незаплановано. І будучи тут, на місці невідомому, я дуже багато думала про дитинство, про місце, де я виросла, і чогось дуже випливали у пам’яті електрички, тому що у 90-х ми багато з батьками ними їздили. Здалося, що вони якось так глибоко у мені сидять, варто копнути і зрозуміти, чому вони мені так запам’яталися.
– В описі фільму ви зазначили, що фільм – це щось на кшталт дослідження післяреволюційної української ідентичності. Що ви побачили?
– Це був процес: я працювала над фільмом, фактично, 4 роки, і протягом них я постійно поверталася в країну, декілька разів на рік, спостерігала за тим, як змінювалися обставини в країні: політична ситуація, атмосфера, як змінювалися люди. Не скрізь – мій фокус саме був на електричках. І напочатку, коли я почала працювати над фільмом – це був 2016-й рік – ще була така післямайданна атмосфера, ще дуже відчувалося, що люди травмовані подіями, що вони й досі дуже емоційно переживають. Плюс війна була ще дуже активна, дуже багато військових скрізь – в електричках, на вокзалах. Ну а далі все ніби стихало. Коли вже були основні наші зйомки, в 2018 році, здалося, що люди перебувають у такій втомі та апатії, що вони менше думають про війну, а більше переймаються власними проблемами, просто виживають.
– Що ви відчували, коли спілкувалися, їздили у цих електричках, шукали собі героїв – жалість, співчуття, сором?
– Мені було дуже сумно і часом страшно. Також таке було відчуття, ніби незрозуміло, що буде далі з Україною. Що буде з війною, що буде з людьми, які повертаються з війни, як це вплине на економіку? Така була атмосфера досить темна. Особливо на початку, коли я починала знімати.
Але водночас ось ця відстань і життя за кордоном дали мені можливість подивитися на Україну й на ті ж самі електрички з позитивної точки зору. Вони мені здалися дуже красивими. Загалом, коли я жила в Україні, багато речей здавалися – таких буденних якихось речей – неважливими і нецікавими. З відстані ця точка зору змінюється. У нас дуже багато красивих і унікальних речей, і електрички в тому числі. Вони дуже оригінальні. У них є своя автентика і своя історія, своя атмосфера, це ціла субкультура.
– Будь-хто у Києві може зайти в цю електричку – не зараз, коли карантин, але менше з тим. Навіщо ваше кіно дивитись в Україні?
– Я думаю, що показую життя в Україні і електричку з іншої перспективи, яка, може, тут недоступна людям. Є якась відстань. Я думаю, глядач відчує її, побачить, що є якась така можливість поспостерігати без особливої надто емоційної залученості. У той же час, це дуже універсальний і людяний портрет, що буде цікавий та важливий людям будь-де, і в Україні в тому числі.
В Україні, мені здається, люди будуть більш емоційно дивитися фільм, бо вони себе в ньому впізнають. Хтось впізнає із сумом, хтось із гумором – чи одночасно із тим і іншим . Я думаю, що це буде момент самовпізнавання, ідентифікації із героями і місцями, і це буде якось так щемливо для українського глядача. Я також сподіваюся, що люди задумаються по стан речей в Украіїні, про те, куди ми рухаємося, чому саме в цьому напрямку, чи варто щось змінити і як змінити.
– Ви живете в Канаді уже сім років – якою Україна бачиться звідти серед, зокрема, українців?
– Залежить від того, про яких українців ми говоримо. Тому що тут є кілька хвиль еміграції, і за ці роки я зустрічалась із різними українцями – тими, які приїхали сюди недавно, приїхали сюди ще в 90-х, українці, які тут вже народилися і виросли. І вони всі мають своє бачення України. Наприклад, ті, які вже третє покоління українців тут, вони Україну не знають, не бачили, чули про неї з розмов та переказів від їхніх батьків і дідів. Вони погано володіють мовою, а якщо і володіють, то вона така, дуже дивна, стара мова. У них бачення України дуже романтичне, вони її уявляють такою, ну я би сказала – «шароварною».
Загалом, в емігрантів тут – через ось цю відстань, через відчуття ностальгії за усім українським – з’являється любов до України, яка часто дуже суперечлива. Тому що вони багато сумують за нею, але забувають по те, від чого вони, власне, тікали – від корупції, від економічної нестабільності, хто від чого.
– «Щось пішло не так після отримання Україною незалежності», – каже один із ваших героїв. З вашої точку зору – що?
– Я думаю, що проблема в тому, що в Україні досі влада знаходиться у руках олігархів. Це одна з найбільших проблем. Знову ж таки, корупція –це якесь таке замкнене коло. І на додачу ще з’явилася війна. І це все засмоктує і не дає Україні вийти на інший рівень. Але найголовніше, чому ми за ці всі роки не стали на ноги – це саме через олігархічну владу і корупцію.
– А люди роблять якісь висновки із ситуації?
– Від людей багато чого залежить. Дуже прикро, що вони цього не усвідомлюють. Тим людям, яких я знімала, бракує освіти, і вони не бачать часто інших перспектив, вони некритично дивляться на світ. І чому мені подобається мій герой – «Гоголь», чому я його знімала – бо він дуже багато читає. Він цікаві речі висловлює, мені взагалі з ним було цікаво спілкуватися, і він критично дивиться на ситуацію.
Але в той же час, є певна пасивність. Люди розчарувались не тільки у владі, але, мені здається, у самих собі, тому що зробили багато зусиль, величезне колективне зусилля, яке не привело до бажаних результатів.
– «Не хвилюйся, двері відчиняться» – попри все, назва фільму оптимістична…
– Назва і оптимістична, й іронічна. З одного боку, є сподівання, що «двері відчиняться» – я вірю, що люди, яких я знімаю у фільмі, впораються, що вони зрозуміють свою силу, владу, що вони зможуть відчинити двері й брати активну участь у житті суспільства. З іншого – це трошки така іронічна назва, тому що ці двері не відчиняються (сміється – ред.). І ми сміємося у фільмі над цим, сміється мій герой, що насправді ці «двері» трохи застрягли, і якось так ми й живемо – з цими «напіввідчиненими дверима».
